От у київського міського голови Олександра Попова на одній лише стіні домашнього кабінету висить дванадцять ікон. Що це? Чи то столичний бюрократ надміру святобливий, чи то так любить іконописне мистецтво, чи то надарували на свято друзі й колеги разом із дюжиною «Паркерів», пляшками горілки у вигляді портфелів і шабель та іменних «Кобзарів»? А може, історія цієї міні-колекції цікавіша, як-от розгадка новоградських ікон в Ісаака Бабеля? Одного літнього дня в Новоград прийшов пан Аполек і приніс під пахвою ящик із фарбами. Новоградському ксьондзові він показав диплом про закінчення Мюнхенської академії і розклав перед ним дванадцять картинок на теми Святого Письма, написаних олією на кипарисових дощечках. Ксьондза зачарували багряні мантії, смарагдові поля Палестини, сивобороді й мудрі святі. Того ж таки дня Аполек отримав замовлення розписати новий костел. Художник працював запопадливо. Вже за місяць на свіжих стінах храму мекали отари овець, у колисках під пальмами гойдалися товстенькі малюки, довкола стояли старі лисі волхви і сам новоградський ксьондз, перебираючи однією рукою китайські чотки, другою рукою благословляв новонародженого Ісуса. П’ять місяців їздив Аполек у своїй дерев’яній люльці вздовж стін і склепінь. Якось ксьондз таки впізнав себе в одному з волхвів, а пана Ромуальда — у відрубаній голові Іоанна. Але патер тільки усміхнувся, відзначивши пристрасть митця до знайомих облич, і послав йому під купол бокал коньяку. Нарешті Аполек відкрив розписані стіни. Імениті жителі містечка, які прийшли на запрошення ксьондза, впізнали в апостолі Павлові кульгавого вихреста Янека, а в Марії Магдалині — повію Ельку і наказали закрити блюзнірські зображення. Ксьондз погрожував богохульникові, так почалася тридцятилітня війна між католицькою церквою і безжурним богомазом. Аполек не розгубився. П’ятнадцять злотих за Богоматір, двадцять п’ять за Святе Сімейство і п’ятдесят за Таємну Вечерю із зображенням усіх родичів замовника — так він оголосив місцевим жителям після вигнання з храму. Ворога замовника можна було змалювати в образі Іуди Іскаріота — це коштувало ще десять злотих. Замовлень не бракувало, і коли за рік приїхала єпископська комісія з Житомира, у кожній хаті на покутті у віночку з паперових квітів красувався сімейний портрет: Йосиф із розчесаною надвоє сивою головою, напомаджений Ісус і багатодітна Марія. Може, й теперішні святенники здогадалися «замовляти» іконописцям друзів і ворогів. Звісно, тоді однієї ікони замало — треба дванадцять, щоб не забракло образів святих для друзяк і місця в пеклі для опонентів. Цікаво, скільки нині коштує посмажити нездару градоначальника на пекельній сковорідці?